текст: вячек криштофович-мол.
фото: аль пира

- Ты даже не представляешь, как мне сейчас хочется поиграть джаз. Любой. Хоть на шару.
- На шару? Ха-ха…
- Не цепляйся к словам. Прикинь, как “часто” я последнее время играю подобное - с моим-то графиком…
- Попса совсем достала?
- Да нет. Это же классная работа. Я говорю о том, что безумно хочется играть джаз. Короче, на - посмотри на мою новую гитарку.

Мабуть якось це неправильно - “репортувати” про концерт з кінця. Але якщо починати з початку, то доведеться хрюкнуть про те, що київська публіка переситилася розмаїттям культурно-мистецького бєспрєдєла різного штибу та ґатунку. На Володимира Шабалтаса і його банду головорізів людей вже не вистачило. Такої низької відвідуваності концертів проект JazzКоло за 14 місяців існування не бачив. Втім, тепер про хороше. Хороше - це Шабалтас та його музика. Гітарист, рівних якому, у певному сенсі, в нашій країні немає.

Якщо чесно, то з професійної точки зору я не маю права писати “рецензію” на концерт тих людей, які були на сцені Українського Дому 27-го травня: більшість з них знаю і люблю понад 10 років. Адже вони того варті. Тож, слід взяти себе в руки і прикинутися “критичним”.

Радість - це та константа, з передчутям якої ти ідеш на концерт Шабалтаса і з якою найчастіше ти повертаєшся з концерту. Хоча Володимир - штатний гітарист у групі ВіаГра, ще від початку його стиль був унікальним та впізнаваним на українській музичній сцені. Цей стиль змінюється з часом: рік тому у проекті Ігоря Закуса він почав “пиляти” мале не як рокер, в цьому, своєму авторському виступі, дещо повернувся до своєї більш звичайної манери. Шабалтас повсякчас вигадує щось нове - далеко не всі його ідеї знаходять свою реалізацію, і далеко не всі обов’язково повинні подобатися прихильникам. Але факт лишається фактом: за останні роки він перепробував багато чого від виконання джазових стандартів соло до “кислоти” та якогось лаунджа (докорінно змінивши звучання тодішнього складу СхідSide) і навіть попси.

Тепер Шабалтас повернувся до деяких композицій, які СхідSide записував ще у Харкові років, мабуть, 8 тому. То були перші есід-джазові спроби хлопців. Тепер теми вкотре інтерпретовані по-новому. Додав дещо всіжіших композицій та ще найперший хіт СхідSide “Кот в мешке”. Спершу вдалося не дуже зрозуміло, навішо вставляти до програми доволі жорсткого ф’южна тему з латиноамериканським ритмом, але коли вона скінчилася, нічого окрім посмішок та радості у людей не викликала. А саме за радістю ми і ходимо на концерти, чи не так?

Найдивнішим у проекті “Acid Menu” було незначне перевтілення Ігоря Закуса. Він тут грає у не дуже властивій йому манері. Або ж, не знаю вже точно, - не дуже властиву йому музику. Це дивує та радує тому, що зазвичай Ігор дотримується лише тих кількох стилів сучасного джазу, за допомогою яких окреслив свій музичний світ. З одного боку, це дуже добре, адже в царині Закуса, даруйте за каламбур, царює саме Закус: усі цікаві знають, як грає і що саме грає Закус, а ті, що більш досвідчені навіть вгадають його манеру із заплющеними очима. З іншого боку, радує, що час від часу Закус згоджується побути трохи не-Закусом.
Олександр Лебеденко - у своєму дусі. На вступі до тема “Дімерджі” він використовує стару шабалтісівську вигадку - орієнтальний рінгтон з нокії. Більш свіжим та перспективним виглядає те, що час від часу Лебеденко розбавляє свій джаз джанглом, що надає звучанню VSH нового, специфічного присмаку… Взагалі, дивно, як ця ритм-секція - Лебеденко/Закус - вже багато років здатна постійно бути зіграною. Адже двоє цих чоловіків походять із зовсім різних музичних світів: різні вихідні точки, різні цілі та напрямки руху. Вони не “дихають однаково”, як часто кажуть про ритм-секції. Втім, ця різність характерів додає певного колориту та “розхитує” ф’южн, який вони роблять, у більш різноманітний спосіб.

Родіон Іванов, будучи, мабуть, найкращим українським клавішником у жанрі ф’южн, продовжує досягати своєї функціональної ідеальності: його майже непомітно, окрім моментів, коли час показати себе. Важко бути клавішником, коли граєш із Шабалтасом — тому рідко потрібні клавішні. Але ще важче грати так, що більшість ніби і не почує тебе, але гадатиме, яким же чином так смачно складається загальне звучання. Цього разу Родік навіть пересидів у тіні, хоча й видав кілька класних соло.

Лишається духова секція… Верещати від захвату від трубача Денніса Аду ще зарано (аби не зіпсувати). Він вже досить давно і впевнено пересувається з категорії перспективних студентів до категорії тих, із ким разом сам стоїть на сцені… А щодо Дмитра ‘Бобіна’ Александрова, то… Як відомо, Бобін буває лише двох різновидів: хороший і дуже хороший. Тільки байдужі не знають, що вже півроку як Дмитро на додаток до своїх саксофонів опановує бас-кларнет. І саме цей інструмент віднедавна вкрай “різнобарвить” проекти, в яких бере участь цей ексцентрик. Більше про александрова говорити не хочеться, бо і так будь-які розмірковування про український джаз зводяться до згадування його імені.

Здається, усім кістки перемили? Звук у залі, до речі, цього разу був цілком пристойний… Тепер — усім. На жаль, мало сказано про музику вцілому, але ж вас попереджали, що “рецензії” не вийде. Краще — ходіть на концерти.

PS: “Well, but it still sounds like the 90’s”, - заявив мій товариш, гітарист із Чикаго. Мовляв, “я б у нього залюбки взяв кілька уроків, бо так, як він, і близько не зіграю… і це дуже хороша музика, але не надто оригінальна”. Втім, коли кажеш про “звучить, як 90-ті роки”, це звучить смішно, бо ми достеменно поки що не зрозуміли, як насправді звучать 2000-ні. Чи вони наразі — не більше, ніж флешбек чи просто варіація 90-х? Якщо чесно, сам неодноразово думав, наскільки є “актуальним” те джазове мистецтво, що пропонують наші топові джазмени (ви ж розумієте, що об’єктивна професійніть, майстерність і талант та актуальність — це дещо різні речі). І от який висновок: та ну її, ту актуальність. Про неї насправді не знають і у Чикаго (бо навіть фрі-джаз буває попсовим і кон’юнктурним). Звісно, мешканці Нью-Йорка завжди у курсі того, які найправильніші піцца, суші та будь-що, але й вони замислился б над тим, що є “актуальний джаз”. Про це здатне патякати лише куписько критиків, розкиданих по світі, й навіть вони воліють розповідати про почуте музло, а не діагнози ставити… Найкраще про актуальність зараз знають малолєткі з дискотечних танц-полів. Тож, давайте, краще, про задоволення або інші речі, що їх недоотрімали ті, хто не прийшов на концерт шабалтівського VSH.